Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Я не ворушився, не ворохнувся навіть тоді, як вона піднялася і пройшлася кімнатою. Коли ж урешті розплющив очі, побачив місяць, котрий тихо увійшов до кімнати, цілував її ноги, а потім, поволі підвівшись, обвив її своїми білими руками, вона ж кокетливо підставила йому вуста для поцілунку.

Лють і ревність охопили мене.

– Що робить тут цей блідий розпусник! – вигукнув я. – Ти моя!

– О ні, це ти мій! – засміялася вона і впала на подушки, її волосся зметнулося, немов полум'я, і я, знову охоплений безумством кохання, припав устами до її колін, до гойдливих грудей, і врешті схилив свою голову на її плече.

– Що це? – спитав я за мить. – Я не чую стукоту твого серця.

– У мене немає серця, – відказала вона холодно й сердито і здригнулася усім тілом, наче від пориву вітру. – Зате у тебе, – продовжувала насмішкувато, – воно шалено б'ється в грудях і ти… як шаленець, любиш мене!

– Як шаленець, – повторив я механічно.

Ми довго спочивали, притулившись плечем до плеча, прислухаючись до вітру, до шерхоту білих сніжинок, до шкряботіння миші під підлогою, до шарудіння шашелю у дереві.

Повного місяця уже давно не було видно, тільки зорі зблискували інколи крізь білу поволоку сніжинок. Саме почав розвіюватися морок ночі під першими кроками світання, коли я вдруге, наче мертвий, впав на підлогу. Красуня поволі підвела мене і зробила собі з мене ослінчик, її втомлений хрипкий голос звучав у покої тихим бренькотом арфи.

– Ти дав мені життя своїм життям, душу від своєї душі, кров від своєї крови, збудив солодкий подих у моїх грудях, а тепер втоли мою ніжність.

– Ти ж уб'єш мене, – зітхнув я. Вона похитала головою.

– Смерть холодна, – відказала. – А життя – то тепло. Кохання вбиває, але й пробуджує до нового життя.

Вона заплела волосся в косу і, дражнячи, почала хльоскати мене нею. її ніжка, якою вона спершу опиралася на мою долоню, покоїлася тепер на моїй потилиці. Я лежав долілиць на підлозі, а вона ніжно водила ногою по моїй спині. Мене від тих доторків пронизувало, наче струмом. І знову її охопила непогамовна буйність, вона перевернула мене горілиць, притиснула коліном груди і зв'язала золотистою косою руки.

– Тепер ти належиш мені, і ніхто не порятує тебе від мого кохання, – прошепотіла вона, уривчасто дихаючи, у її очах палав дикий вогонь, уста впилися в мої розпеченими обценьками, поцілунок за поцілунком до повної знемоги, аж поки перший золотий промінь ранку не впав до наших ніг.

– Тепер я хочу відпочити, – сказала вона. – Іди і не з'являйся тут до вечора.

Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір'ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.

Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!

За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.

Пан Бардоський був переконаний, що диявол забрав його з собою до пекла, а Анеля призналася мені, що мармурова жінка з'являлася їй уві сні, але була зодягнена в кринолін й з пишним шиньйоном на голові. Облесливо усміхаючись, вона сказала їй чистою французькою мовою: «Він мертвий. Я висмоктала з нього усю душу, і тепер знову можу якийсь час розважатися на цій прекрасній землі».

Його слуга запевняв, що пан кашляв кров'ю і на пораду окружного лікаря подався до «Неталії».

Анеля виплакала усі очі й знайшла собі іншого нареченого. Одного дня, коли вона, немов Ніоба, страждала сама у своїй маленькій спальні з квітастими фіранками, несподівано увійшов пан Маврицій Конопка, і цього разу, як не дивно, вона анітрохи не злякалася. Панич пробурмотів щось таке, що мало б виглядати як сватання і мало чим відрізнялося від ліричного вірша, а за чотири тижні вони уже стояли перед вівтарем.

Весілля вдалося на славу, я сам на ньому танцював.

За багато років у Парижі я несподівано побачив в Опері свого друга Манведа. Давали виставу «Роберт-диявол». Я покинув театр саме тоді, коли Бертрам та Аліса ще боролися за свої душі. Тим часом якийсь лакей у блакитній уніформі підкликав до під'їзду театру карету, запряжену двома гарячими огирями, що копитами викрешували іскри. Я зупинився і побачив, як повз мене пройшла статечна пара.

Це був Манвед, він вів під руку даму.

Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловісно палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черлено-золоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.

Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.

Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.

– Хто вона? – запитав я тихо.

– Якась польська княгиня Тартаковська, – відповів той.

За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!

Євген Згарський

(1834–1892)

Народився в с Вертіж коло Жидачева на Львівщині, навчався у Львівському та Віденському університетах. Працював учителем.

Автор романтичної повісти «Анна Смохівська» (1855), поезій, оповідань та етнографічних праць. У поемах «Маруся Богус-лавка» і «Святий вечір» «дав себе знати як визначний епічний поет» (І. Франко).

Отець Юрій

I

Нігде не поросло стільки бзини,[38] яку Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте добрі люде.

Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що